Історично-релігійне підгрунтя

   За легендою, християнський священик Валентин жив за часів імператора Клавдія ІІ Готського  (III ст. від Р. Х.) й поруч з основним покликанням займався природничими науками та медициною.

Войовничий  імператор  Клавдій нібито вважав, що сім'я заважає солдатам воювати за імперію і видав  едикт, яким забороняв воїнам одружуватися. Валентин, незважаючи на цей указ, продовжував таємно вінчати всіх охочих. За це його заарештували й ув'язнили під охороною офіцера, прийомна донька якого була сліпою. Священик оздоровив її, а опісля навернув на  християнство  батька й цілу родину. Довідавшись про це, імператор наказав відтяти йому голову, що й сталося 14 лютого.

Але щонайменше троє святих Валентинів були  римськими  мучениками.  Один був священиком і лікарем  у  Римі,  другий —єпископом у Терні ( Італія), третій жив у  Єгипті приблизно у  100-153 роках. Останній був одним із кандидатів на постримського  єпископа (тобто  Папи), у своїх проповідях звеличував достоїнства  шлюбу  як втілення  християнської  любові. Про обставини його смерті і про місце поховання практично нічого невідомо.

Римський  Валентин загинув 269  року (часи імператора Клавдія II), тернійський — 197-го. Обидва були поховані на одному цвинтарі  (поблизу сучасних воріт Порта дель Пополо у Римі, які тепер часто називають «воротами Святого Валентина»). Останки першого Валентина (римського священика і лікаря) згодом зберігалися в одній із церков  Рима. 1836  року Папа Римський Григорій XVI передав останки церкві в  Дубліні, де вони зберігаються досі. Останки другого Валентина нині перебувають у  базиліці Святого Валентина в Терні — місті, де він колись був  пастирем.

Вважається, що День Святого Валентина у  християнські часи замінив собою язичницьке свято  луперкалій  (на честь бога Фавна; за іншою версією, на честь богині кохання  Юнони, який відзначався щороку  14 лютого. Ця заміна сталася  496  року за розпорядженням  Папи Римськго Геласія І.

Широкої популярності в Західній Європі це свято набуло після XV століття. За переказом, винахід  «валентинки»  приписують герцогу Орлеанському  Шарлю. 1415  року, перебуваючи в англійському полоні після битви під Азенкуром, він нібито надсилав із Лондонської  в'язниці віршовані любовні послання своїй дружині. Одна з тодішніх «валентинок» нині зберігається в Британському музеї. У США свято відзначають з  1777 року.

Втім, уРимо-Католицькій Церкві св. Валентин офіційно вважається не покровителем закоханих, а покровителем людей, які страждають на нервові захворювання: ікони  часто зображують Валентина в одязі священика або єпископа, який оздоровлює юнака від епілепсії. За церковними переказами, на могилі св. Валентина один юнак, хворий на епілепсію, довго молився — і видужав.

Загалом у римо-католиків є 16 Святих Валентинів і дві Святих Валентини. 1969 року покровитель закоханих був вилучений із календаря святих як такий, чию історичність взяли під сумнів. Однак в сучасних календарях РКЦ (наприклад, видавництва "Кредо")14 лютого відзнечено як День пам’яті про святого Валентина представника РКЦ: капуцин о.Костянтин Морозов, після історичного екскурсу та справедливої критики комерціалізації та вульгаризації Дня святого Валентина (як і багатьох інших свят та щоденного побуту), у своїх розмірковуваннях, яким може бути цей день, визнає, що сьогодні важко сказати, що Валентинів день є у всіх проявах суто християнським днем. Але отець Костянтин пропонує подивитися на справу з іншого боку: може, вона має якесь добре зерно, на яке вразливе сьогоднішнє суспільство? У багатьох країнах цей день сприйнявся більшістю суспільства, народжуються нові звичаї, у кожній країні Валентинів день має свої особливості. Християни завжди намагалися якимось чином «освятити» те, що було добре у язичників. Можливо, припускає о.Костянтин, і сьогоднішнім християнам слід побачити у дні святого Валентина не тільки численні зловживання, яким насправді не бракує, але й велику спрагу світу молодих людей у духовній, великій і передусім справжній любові, яку сьогодні так важко знайти. Адже християни завжди були експертами від любові, як це доводить історія: історія мучеників, історія святих, які любили насправді. Відтак, о.Костянтин висновує, що «сьогодні нам потрібні нові святі Валентини, які вчинять чудо прозріння для сучасного світу, які подарують своє серце іншим, які зможуть сказати щиро, без тіні пожадання: «Я твій, твій Валентин!», зможуть показати справжнє джерело любові і перемінити світ… наш світ!»

Цікаво, що навіть не всі протестанти проти відзначання Дня св.Валентина. Так, на думку жителів Землі, свято закоханих все ж потрібне. Ось як він обґрунтовує це: сучасний світ, в якому ми живемо, переповнений подіями. Але у цьому «безумному, безумному, безумному світі» люди відчувають нестачу родинних і особистих подій. Ми погрузли в побуті, роботі, служінні, проблемах. Є заведений порядок, є звичні приємні і не дуже обов’язки. Але подій в родинних хроніках все менше і менше. Як говорив герой улюбленого у всіх сім’ях фільму: «В нас пропав дух авантюризму, ми перестали лазити у вікна до улюблених жінок, ми перестали робити великі хороші дурниці». Тому О.Анфіногенов вважає, що «день святого Валентина – це закріплена в календарі можливість зробити все не так, це ухвалений суспільством шанс справжній події увірватися в чийсь уповільнений побут, це виклик нашій емоційній байдужості. День Валентина – прекрасна нагода для чоловіків практикуватися в романтичних подвигах, які так чекають від них дружини»

У давні часи природні чинники та події позначалися не календарною датою, а приурочувались до святого, якого в той день вшановувала Церква (наприклад, на Спаса достигають яблука тощо). Відповідно, на час, коли відзначають день св. Валентина, припадає період парування птахів. Це й призвело до звичаю, що днем пізніше молоді люди шукали собі пару — дівчина вибирала собі хлопця, а той у відповідь обдаровував її, наслідуючи  лицарські звичаї.

Святий Валентин в старокиївській легенді

   В кінці 19 - на початку 20 століття в дуже популярних тоді виставах домашніх театрів однією з найулюбленіших була п’єска за старокиївської легендою про київських закоханих, яким допомогли зберегти кохання і пошлюбитись свята Ольга і святий Валентин. Вистава існувала в кількох варіаціях, вона була збережена в пам’яті киян із старокиївських родів, що вже кілька років мандрує інтернетом, став основою для творчих прочитань і втілень в різних дитячих та молодіжних колективах).Відповідний історичний контекст є цілком вірогідний. В Києві ще княжому, домонгольському, були католицькі храми, діяли кілька орденів (зокрема, бенедиктинці, домініканці та францисканці), а київськими католиками були не лише поляки та інші іноземці київських колоній. В останніх були й київські родичі-свояки, і друзі-кияни, котрі, спілкуючись, знайомилися з деякими традиціями, частина з яких тою чи іншою мірою або творчо наслідувалася, або в них просто брали якусь участь. Хоч і з перервами, в Києві діяли католицькі храми, а кияни-католики – більшим чи меншим числом – жили й живуть досі. Оцінка діяльності католиків в українських землях в період їх державної несамостійності була неоднозначною, а пізніше подавалася вона переважно однобоко. Хоч, дійсно, в історії бувало всяке, але Київ знавав куди страшніших зайд. Загалом же, католицизм, як і протестантизм, наближали до здобутків (і проблем) ширшого європейського світу, і для цього православним киянам не обов’язково було міняти конфесійну належність. Підтвердженням того, що в київські духовні сторінки вписані й католицькі складові, була як жорстка російсько-імперська й жорстока радянська цензура людських про це згадок, так і, власне, самі ці уцілілі згадки. Адже одна справа була – залишити деякі костели (під музей атеїзму, склад чи, в кращому випадку, під концертний зал), а інша – дозволити публічні спогади про живі, теплі свідчення відповідної спорідненості. Однак деякі такі свідчення все ж дожили до сучасності, адже не знищили всіх, хто міг їх передати. Одним з них і є старокиївська оповідка про святого Валентина.

Час, коли «бував» святий Валентин в Києві, навряд чи можна встановити, оскільки в легенді він не визначений. Однак, судячи з її контексту, ймовірно, йдеться про пізньо-середньовічний період. За тих часів в самій Католицькій Церкві ставилися до цього святого неоднозначно. Але в низці католицьких країн таке свято було, і навіть не лише суто молодіжне.

Вірогідно, його «принесли» в Київ тамтешні гості, або кияни, які мандрували тими краями, а київській молоді свято сподобалося (що нескладно уявити). В Києві діяли, хоч і з перервами, кілька католицьких навчальних закладів для світських, де вчилися не лише католики. Можливо, якраз їх учні і стали героями тієї цікавої історії. Очевидно, навряд чи в Києві відбувалися масові святкування-валентинки, але були ж й інші локальні місцеві спудейські, магістратські, цехові свята і традиції.                                                                                                                                                          В старокиївській легенді про святого Валентина фігурують звичайні кияни, яким допомогли зберегти та освятити кохання свята Ольга та святий Валентин. Крім такого, мабуть, можливого лише в Києві, поєднання небесних помічників, вся легенда просякнута саме київським духом – духом міста, споконвічно відкритого до зв’язків з іншим європейським світом, міста-колиски непересічної, оригінальної культури, яку не подужали цілком вигасити та переінакшити всі загарбники. Адже в оповідці не згадується про якісь конфесійні проблеми, чи кохання всупереч волі батьків, чи бучні зради й не менш бучні примирення: питання було в тому, щоб закохані могли одружитися, не відмовляючись водночас від інших сімейних турбот та від реалізації своїх особистих покликань.